Новини наших колег: В НЕК "Укренерго" вшановують захисників України

На початку травня Дніпровська енергетична система вшановувала ветеранів і учасників бойових дій, які святкували День перемоги над фашизмом. Рада Ветеранів ДЕС на чолі із головою Ради Г.К. Кривоблоцьким провела урочистий захід - зустріч ветеранів війни та учасників бойових дій, яку вони назвали «Землянка». Були, як завжди, фронтові спогади і воєнні пісні. Ось тільки, як із сумом помічали присутні, кожного року на зустріч збирається все менше і менше ветеранів. Час бере своє.

А буквально кількома днями раніше своє повернення додому з війни, яку всі ми вже звично називаємо АТО, святкували двоє працівників управління Дніпровської енергетичної системи – В`ячеслав Бочковський і Віктор Штепа. Теж весною, але рік тому демобілізувався ще один працівник управління ДЕС -  Олексій Савенков. З війни, яка ще триває, і з якої вони, дякувати Богові, повернулись живими. Повернулись, щоб жити далі, працювати, радіти життю і прагнути миру. Бо ніхто так не мріє про мир, як солдати, які побували на війні.

Усім трьом демобілізованим бійцям ставились однакові питання. Якими були відповіді – читайте самі. Отже, слово – бійцям Дніпровської енергосистеми.

- Вас призвали до армії чи ви пішли добровільно?

В'ячеслав Бочковський, працівник комплексного обслуговуванняслужби експлуатації будівель і споруд: Вранці приходжу на роботу, а до відділу кадрів принесли повістку. Далі, як кажуть, вибір Ваш. Я вибрав піти служити і повернутися з гідністю і пошаною. Після того, як в армії відслужив строкову службу, нічого незрозумілого для мене вже не було. Служба – це та ж робота. Є певні цілі і завдання, які треба виконувати. Я вважаю, що зі свого боку ми добре впоралися з роботою.

Віктор Штепа, електромонтер служби диспетчерського і технологічного управління: Точно так було - прийшла повістка, сказали, що треба прийти до військкомату. Сходили, там сказали, щоб наступного дня вже прийшли з речами. Посадили в автобус, привезли в частину, переодягли. Комісія визнала придатним до служби.

Олексій Савенков, інженер служби експлуатації приладів і систем обліку: Пішов добровольцем, в березні 2014 року прийшов у Шевченківський райвійськкомат. До речі, там же зустрівся зі своїм другом, не змовляючись, прийшли разом. Я з родини військових, вирішив, що це мій обов'язок – захищати країну. У військкоматі записали дані і відпустили. Через два тижні подзвонили і сказали, що йде набір в 23 батальйон територіальної оборони, який якраз формувався.

- Як поставилася родина, близькі, друзі, колеги?

О.Савенков: Я особливо нікому не говорив. Мама сказала – це твій вибір, вирішуй сам. Поставилася з розумінням.

В.Штепа: Рідні важко сприйняли звістку. На війну відправляти синів або рідних нікому не хочеться. А йти треба комусь. Не хотілося, щоб ці «ополченці» до нас прийшли. Тому вибір був такий – або йти і утримувати їх там, або допустити, щоб вони прийшли сюди. Не хотілося, щоб тут було все зруйновано, як там зараз. Колеги з розумінням поставилися, звичайно. Сказали – ми чекаємо, давай, повертайся живим і здоровим.

В.Бочковський: Сім'я просила не затримуватись на війні. Друзі і колеги теж чекали. Так вийшло, що пішли ми з Віктором (Штепою) в один день і повернулися теж.

- Скільки служили, де саме і в чому полягала служба?

О.Савенков: Служив рівно рік, в 23-му окремому мотопіхотному батальйоні. Спочатку він відносився до 93-ї гвардійської механізованої бригади, зараз - до 56-ї. Частини як такої ще не було, людей збирали з усієї області. Днів 5-6 ми були на Уральських казармах (військова частина в Запоріжжі – прим. ред.), проходили медичну підготовку, теоретичний курс топографії, радіохімічного захисту та роботи з рацією. Після цього курсу, на військовому полігоні «Близнюки» 2 тижні проводили бойове злагодження. Згодом виїхали на кордон Донецької та Запорізької областей. Ще 5 днів пробули на території піонерського табору. Там ходили в караули, на пост. Потім  приїхали до Стародубовки Донецької області, де був наш командний пункт. Через 2 тижні отримали наказ сформувати колону і вирушити на Маріуполь, Маріупольський аеропорт, де я і служив майже весь час. Оскільки до цього я в армії не служив, звання у мене було солдат. Вже пізніше був старшим солдатом, коли пройшов «натовські» медичні курси і отримав кваліфікацію бойового медика. Посада – водій-електрик медсанчастини. Але так склалося, що за весь термін служби я так і не сів за кермо. Несли караульну службу. У самому Маріуполі, в аеропорті у нас проходили навчання з надання першої медичної допомоги в польових умовах. Потім, коли почався Іловайськ, зайшов у намет командир роти, сказав – ти, ти і ти, виходьте. Сказав, що нам привезли протитанкові керовані ракети, з надійних хлопців ми формуємо команди, бойові розрахунки. Я розумів, що треба, і не відмовлявся, був командиром розрахунку установки протитанкових керованих ракет. У цьому розрахунку і служив до ротації, до 28 вересня.

В.Штепа: Я служив у Національній гвардії України, в роті зв'язку. Службу проходив і в Запоріжжі, і в Маріуполі. Наша рота забезпечувала стабільний і безперебійний радіозв'язок між підрозділами, які базувалися в Маріупольському аеропорті та блокпостами.

В.Бочковський: звання у мене було сержант, посада - прапорщик. Я був начальником військового наряду, заступником командира взводу і командиром 1-го відділення, рота бронеавтомобілів, 2-й батальйон оперативного полку, теж Національна гвардія. Оперативні війська, як я розумію, створені з метою заткнути шпарину у разі потреби. Призвали, переодягли, перевзули, дали автомат - і на полігон. Хто служив, згадав. Хто не служив, навчився. Зійшлися один з одним, налагодили контакт. Посадили в машину і повезли. З Віктором Штепою зустрілися вже в аеропорті, коли вони туди приїхали налагоджувати зв'язок. А взагалі, якщо я вірно зрозумів, ми були не в тилу і не на передовій, а за лінією передової. Спочатку Маріуполь, маріупольський блокпост, за ним 13-й блокпост, за ним блокпост 13-б. Далі вже нікого не було. Потім ще з кілометр, і там був мій блок. Точніше, ямка в землі, і купа всякого обладнання ганчірочкою накрита. Нас там було двоє, несли службу по 12 годин. Служба наша полягала в наступному – лежимо, вдень стежимо, вночі стежимо. Прилади були, обладнання було добре -  дякуємо волонтерам. Завдання таке - ніхто не повинен ні пройти, ні пролізти, ні проїхати непоміченим повз нас. Якщо когось бачимо - доповідаємо. Далі в основному артилерія працює.

- Брали участь у бойових операціях або потрапляли під обстріли?

О.Савенков: Бойове хрещення прийняв, будучи командиром розрахунку протитанкового ракетного комплексу «Фагот». Вирушивши до населеного пункту Орловське, ми - два розрахунки «фаготчиків» - отримали бойовий наказ від командира батальйону – не пропустити танкову колону в напрямку Маріуполя, на командний пункт. З капітаном ми визначили можливі напрямки руху танків, окопалися, виставили «Фаготи» в бойове положення, встановили ракети. Одразу виставили бойову охорону. Потім почали окопуватися, патрулювати територію. 2-3 дні жили буквально під відкритим небом. Потім поставили намети. З ворожого боку стріляли багато, але все літало якось повз нас, і особливого страху не було. А потім, 19 вересня, тільки я змінився з поста, зняв бронежилет, каску, присів на ліжко – зібрався відпочити - пролунав вибух. Як потім з'ясувалося - міна. Зі мною в наметі знаходилося двоє бійців з розрахунку і лейтенант. Він сказав – хлопці, нас обстрілюють, в укриття! Хто в укриття, а я - на позицію. Коли біг, боковим зором бачив клуб диму від розриву. Не добігши до окопу пару метрів, стрибнув туди рибкою. Як вчили, почав відраховувати між розривами час, було 3-4 секунди. Зрозумів, що це вже не міни - звук був інший. Нарахував 22 розриви. Потім, коли спілкувалися з хлопцями-танкістами, з 17-ї танкової, з'ясували, що боєкомплект танка Т-72 становить саме 22 снаряда. Я зрозумів, що нас обстрілювали танки. Але це було вже пізніше. А тоді я засік час між розривами, зняв плащ-намет зі свого «Фагота», спробував навести, але ворожої техніки не було видно. Як потім зрозумів, вони стояли за «зеленкою», і стріляли звідти. Ясно було, що там люди досвідчені. В той раз не вдалося нам відповісти на вогонь. Потім, правда, вже вдавалося відповісти.

В.Бочковський: Раз-два на тиждень з нашого посту доводилося артилерії доповідати про рух ворога. З тієї сторони регулярно турбували, провокації влаштовували. Наприклад, джип-пікап. Ззаду пристебнутий гранатомет. Під'їхали на край посадки, відстріляли касету. Розгорнулися, поїхали до іншої посадки, там теж відстріляли касету. Прибивали. (пристрілювали – прим. ред.). У них там з технікою все налагоджено. Працюють з квадрокоптером, ноутбук є, - навелись, відстрілялись, касету показали – ось, ми відпрацювали. І там далеко не аматори - кадрові військові, які отримують реальну зарплату. Ці не схиблять, якщо б'ють - то влучно. Ось коли у них ротація, старі йдуть, приходять нові – тим просто цікаво постріляти. Вони і серед ночі могли влаштувати стрілянину.

- Що найбільше вразило вас за час служби, що запам`яталось?

О.Савенков: Перший обстріл завжди запам'ятовується найбільше. Спочатку все в голові ніби крутиться, нічого не розумієш. А потім - якось перегораєш, заспокоюєшся. Починаєш тверезо оцінювати ситуацію і міркувати. Мені б дали завдання розповісти теорему Лобачевського, я б, напевно, і розповів в той момент. Відразу все заспокоюється, і серцебиття в норму приходить. А спочатку серце стукає, як молоток.

В.Штепа: Найбільше мене вразило, що війна у нас однобічна йде. Наші командири дотримуються «Мінських угод», а «ополченці» - не дотримуються. Ми перебуваємо в нерівних умовах. Я не розумію, як так можна? Наші люди сидять під обстрілом, по ним «луплять», а відповідати вони не мають права. Все одно, що хуліган вас буде бити на вулиці, а ви за законом не маєте права йому здачі давати. Буває також складно зрозуміти, де ворог. Форма майже у всіх схожа. І говорять всі на одній мові. Він стрічку прив'язав, обійшов тебе заду, вистрілив у спину і пішов назад.

- Як ви вважаєте, що потрібно для припинення бойових дій в зоні АТО?

О.Савенков: Що потрібно, щоб там настав мир? Немає однозначного ставлення та вирішення. Але я, як військовий, вважаю, що треба вирішувати це питання військовим шляхом. По-іншому нічого там вирішити не вдасться. А взагалі, якщо б місцева влада з самого початку вела себе по-іншому, війни могло б і не бути взагалі. І за свою бездіяльність або зраду вони повинні понести покарання. Що стосується населення - ставлення неоднозначне, можна сказати, п'ятдесят на п'ятдесят. Одні люди нам допомагали, інші - тихо ненавиділи. Але впадало в очі ось що – якщо будинок в хорошому стані, пофарбований або побілений, супутникова антена, гарний дах – ці люди здебільшого були за Україну. Вони нам допомагали. А от ті, хто жив гірше, кому не вдавалося заробити, ті частіше бралися за автомати.

В.Бочковський: Я вважаю, що повинні насамперед політики домовлятися. Якщо будуть працювати військові, то все закінчиться, коли залишиться тільки випалена земля. Це моя особиста думка.

В.Штепа: Будь-яка війна закінчується за допомогою паперу і пера. Але я припускаю, що дехто на цій війні гроші заробляє, наживається. Я таких людей за руку не ловив, але впевнений, що війна комусь вигідна. Інакше все це  вже б припинилося.

- Що б ви побажали тим, кого можуть призвати в армію для участі в АТО?

В.Бочковський: Пригинайтесь нижче. І повертайтеся скоріше.

В.Штепа: Не бійтеся і повертайтеся живими. І не лізьте на рожен, особливо по дурості.

О.Савенков: Бажаю кожному виконувати свій обов'язок – захищати Батьківщину, свій дім, свою сім'ю. У чому різниця між Росією та Україною? У нас був вибір, ми його зробили, і ми зараз боремося за свій вибір. Ми можемо самі щось вибирати, щось доводити і робити. Це можна зараз спостерігати і в поліції. Багато наших хлопців зараз служить там, хлопців із нашого батальйону. Вони знали, куди йдуть, бачать, куди вони прийшли і що вони можуть зробити. У них реально виходить.

- Чого, на ваш погляд, не вистачає в армії? Що треба змінити?

В.Бочковський: Фінансування потроху йде. Але катастрофічно не вистачає інструкторів. Хто що вміє, тому й навчає. А молоді офіцери – чому вони можуть навчити? Якщо мені 40, а йому - 26. І ще – солдати служать лише рік. Чого можна за рік навчитися? Це дуже мало. Потрібно знати багато, знати конкретно свою спеціалізацію, і не тільки її. Потрібно вміти взаємодіяти, зараз поодинці ніхто не воює. А як за рік усього навчишся?

В.Штепа: Треба хлопцям обов'язково проходити строкову службу. Хочеш миру  – готуйся до війни. А ми про це забуваємо. А в армії конче потрібні інструктори. А ще потрібне гарне постачання і забезпечення. Аби не пити воду з пожежного гідранту. А найбільше усім не вистачає миру. Щоб все це вже скінчилося.

О.Савенков: Армія наша - сильна. Але особовому складу не вистачає бойового вишколу, наприклад, бойового орієнтування. Солдати не знають, де - свій, де - чужий. Де тил, де фронт, звідки ворог йтиме? Карту читати багато хто не вміє. Коригувальники вогню теж «сирими» приходять, вчаться «на ходу». Ми проходили бойове злагодження 2 тижні. Курс взаємодії між бійцями і підрозділами. Відпрацьовували бій у місті, проводили окопування, стрільби. Люди з бойовим досвідом, які раніше служили в десанті, морській піхоті, були в Афганістані, - показували, як гранати правильно кидати, як стріляти стоячи, з коліна, лежачи. Загалом, навчали всьому, чому встигали навчити. Хлопці, які нас змінювали, вже протягом місяця це бойове злагодження проходили. Але в підсумку не знали базових принципів тактичної медицини. Занадто мало часу приділяється підготовці. Вона повинна тривати як мінімум три-чотири місяці, в тому числі й на полігоні. Але цих трьох місяців ніколи не вистачало. Люди не повинні проходити природний відбір, коли після обстрілу з п'яти повернеться тільки троє.

Не вистачає якісного спорядження та обладнання, в тому числі, медичного. У нас проводили медичні курси два інструктори - англієць і американець. Підготовлені вони дуже добре – і теоретично, і технічно і матеріально. Вперше у них я побачив реанімаційний рюкзак, розрахований на підрозділ. У ньому є все необхідне, включаючи кисневу подушку і фізрозчини. Все підготовлено для використання в польових умовах. Їх війська дуже добре підготовлені матеріально і технічно. Але бойовий досвід і бойовий дух вирішують дуже багато. Що ще дуже важливо, на мій погляд – це психологічний відбір. Я вважаю, що потрібно підбірати людей в першу чергу, професійно та психологічно підготовлених, військових. Платити їм хорошу зарплатню. Саме такі люди принесуть набагато більше користі, ніж непідготовлені. І втрат було б набагато менше. Я вважаю, що бойові дії ще будуть загострюватися в зоні АТО. І ще не пізно все це врахувати. Звичайно, ми не можемо ще лоб в лоб воювати з російськими військами. Але є і багато інших асинхронних дій, що ведуть до перемоги.

- Що змінилося у вашому житті після служби, після повернення?

В.Бочковський: Я хотів повернутися - і повернувся. Почуваю себе добре. Звісно, відбулось якесь переосмислення. По-іншому по землі вчишся ходити. А так - все по-старому. Всі чекали на мене.

О.Савенков: Я по-іншому почав дивитися багато на що. Радію простим речам, побутовим дрібницям. З гарячої ванни я не вилазив хвилин сорок, наприклад. Були і спалахи агресії спочатку, коли стикався з нерозумінням. Підходять люди, наприклад і запитують – синку, а за що ти воював? Я розумію свою відповідальність, що я повинен тримати себе в руках, як людина, що служила, повинен їм нормально пояснювати, не принижуючи їх людську гідність. Але дурість людська іноді просто вражає. Наприклад, коли мене починали переконувати, що там немає російських військ, що все це озброєння вони нібито добули самі, знайшли на складах і т.д. Спочатку це дуже дратувало.

- Ви повернулися до мирного життя. Що є для вас зараз найбільшою цінністю?

О.Савенков: Це була і залишається сім'я. Я поки що не одружений, а батьки витримали дуже багато.

В.Штепа: Найбільшою цінністю я вважаю мирне життя. Щоб мир та спокій залишалися тут і далі. Не хотілося б, щоб люди тут жили в страху так само, як і там. Бо там люди дуже бояться.

- Що хотілось би додати від себе?

О.Савенков: Хотів би передати слова подяки багатьом людям. Волонтерам, які нам допомагали - Олені Ярошенко, Наталії Зиміній, Віталію Ратушному і багатьом іншим, в тому числі працівникам ДСС, де я працював до служби. Сусідові, який за свої гроші купив форму і прислав мені. З нами служила солдат, доброволець Ірина Вольвач. Зараз працює провізором. Досі допомагає медикаментами і чим може – комусь роботу знайти, комусь - грошима. Дякую воєнкому Орджонікідзевського району Владиславу Петровичу Хоботу. Він допоміг мені працевлаштуватися в Дніпровську енергосистему, де я зараз працюю. Окремо вдячний Євгену Семеновичу Шацу, керівнику відділу цивільного захисту і мобілізаційної роботи та колективу служби експлуатації приладів і систем обліку Дніпровської енергосистеми - моїм колегам.

Війна, з якої вони, дякувати Богові, повернулись живими, коли-небудь обов`язково закінчиться. Адже все війни закінчуються миром – рано чи пізно. Є тільки різниця – якою ціною був або буде здобутий мир.

Нашим колегам пощастило повернутись живими. Але кожного дня в зоні АТО продовжують перебувати українські військові - призвані на службу і добровольці. Кожного дня хтось отримує поранення, хтось гине, щоб навічно залишитись героєм. Але нашій багатостраждальній країні потрібні і живі герої. Не кажучи вже про родини, які втрачають на фронті синів або батьків, чоловіків або братів.

Може й насправді, як би наша армія була більш підготовлена, озброєна та навчена воювати, втрат було би менше, хто знає? Нашім військовим дійсно не вистачає багато чого – сучасної зброї, одягу, медичного обладнання, спорядження, досвідчених командирів. Але, як вірно сказав Віктор Штепа, понад усе нашій армії не вистачає миру. І не тільки армії – усій Україні, усім нам. 

Джерело: ukrenergo.energy.gov.ua